Нещодавно студентам педагогічного університету було поставлено питання «Чи потрібно говорити дитині з аутизмом про те, що вона має аутизм?». Під час перевірки відповідей студентів зіштовхнувся з тим, що думки кардинально розділилися на тих, хто «за» та тих, хто «проти». Доводи на користь того, щоб не говорити зводилися до того, що подібні одкровення можуть завдати додаткової психологічної травми, призвести до більшої занурення дитини у свої проблеми, почати ще нижче оцінювати свої можливості.
Під час підготовки цієї публікації аналогічне питання було поставлене батькам дітей з аутизмом. Ось деякі з відповідей:
- “Поки не пояснювали, а молодший зате всім новим знайомим розповідає насамперед, що у брата аутизм.”
- “Дякую за тему! Вона дуже гостра. І наші батьки часто занадто пізно говорять своїм дітям. А говорити треба. І для цього безліч причин.”
- “Впевнена що стоїть, у тій манері, яка доступна дитині.”
- “А це можна приховати? Рано чи пізно все одно дізнається.”
- “Гарне питання. Ми якось ніколи з сином це не обговорювали, але з братом і дітьми які його оточують я завжди це промовляю, щоб вони з розумінням до нього ставилися.”
Думки батьків тут були практично однозначними – говорити. Тож поспішаємо засмутити студентів, які обирали «не говорити».
Виділяють п’ять базових рівнів, куди спирається система емоційної регуляції організму:
- Польова реактивність
- Формування стереотипів
- Подолання страхів на шляху до мети
- Емоційний контроль
- Рефлексія
Саме останній п’ятий рівень дозволяє нам опановувати власні переживання, подумки програвати різні ситуації, аналізувати їх, вибирати і напрацьовувати оптимальні для себе стратегії поведінки в гострих ситуаціях. У дефектології досягнення людиною з обмеженнями у розвитку рівня рефлексії означає отримання можливості усвідомлено і самостійно шукати шляхи компенсації власних труднощів у відносинах з оточуючими, що обов’язково призведе до підвищення якості самостійного життя.
Приховуючи, утримуючи в секреті інформацію про аутизм від дитини (підлітка, дорослого) ми тим самим позбавляємо її частини шансу до повноцінного життя, незважаючи на аутизм. Адже коли нам зрозуміло, що з нами відбувається, то набагато простіше знаходити виходи з проблемних ситуацій, що складаються. Також нам додає впевненості усвідомлення, що ти не один зіткнувся із подібними труднощами.
Нижче зібрані найчастіші запитання на тему розмови з дитиною про її особливості:
Коли краще розповісти дитині чи зрозуміти момент готовності дитини почути свій діагноз?
Коли буде ставити запитання на кшталт «Чому я не такий/не така?». Але передумови розуміння відмінностей для людей закладати можна й раніше. Починати говорити про особливості кожної окремої людини, використовуючи позитивне обговорення, можна до розмови про сам діагноз. Відмінність між людьми варто озвучувати в повсякденних розмовах вже тоді, коли дитина здатна зрозуміти прості приклади: «Сестра любить яблука, а ти сливи», «Тато любить рибалку, а мама фотографувати» та ін. Однією з найважливіших передумов такої розмови є чесна та відкрита позиція дорослого, що звертається до дитини як до повноправного суб’єкта відносин.
“Батьки занадто пізно говорять дитині що вона має аутизм”. Справді, таке питання має місце – розповіли надто рано чи надто пізно?
Така розмова може бути передчасною і запізнілою, хоча немає точного віку або часу, коли слід її почати. Ознаками запізнілої теми можна назвати надмірну чутливість дитини до ідеї відмінностей від інших, зниження впевненості в собі, занижену самооцінку, дратівливість. Свідченням того, що розмова розпочата рано, буде явне нерозуміння дитиною того, про що, власне, вимовте.
Чи здатна дитина самостійно визнати свої особливості та несхожість на інших?
Дитина в більшості випадків вже знає, що відрізняється від інших, порівнює, спостерігає, бачить реакцію на свої дії чи бездіяльність. І те, що батьки не говорять про це, очікуючи, що дитина самостійно все зрозуміє, може викликати відчуття недомовленості, так і сформувати недовіру до думки дорослого.
Чи є ймовірність, що дитина інформацію про свій діагноз почне використовувати як маніпуляцію дорослими у відповідь на власну небажану поведінку. І чи може вона виправдовувати всі свої вчинки?
Так, дитина може почати використовувати діагноз як маніпуляцію. Такі ситуації краще вирішувати у міру їх надходження. Це не може бути обмеженням у тому, щоб дитина знала свій діагноз.
Як це контролювати?
Вчиняти так само, як у ситуації з будь-якою іншою маніпуляцією (наприклад, криком, істерикою) — виявляти та усувати справжню причину.
